Він у нас справжній Воїн!

Сергій ще з дитинства звик багато працювати. В матері їх було двоє – він, Сергій, і молодший братик Максим. Батько кинув родину, коли Максимкові було шість років. Після того, як брату Сергія поставили страшний діагноз – рак крові, батько зник назавжди. Сергій дуже швидко подорослішав. З тієї пори він був за старшого – йому вже йшов восьмий рік. Ось і лягли на хлопчачі плечі всі турботи по господарству. Мама із молодшим сином майже весь час жила у лікарнях.

А Сергій сам навчився рубати дрова, пічку розпалювати, їсти готувати і за худобою доглядати. Життя у селі нелегке. А коли батьківського плеча немає, то просто нестерпне. Але хлопчина змалечку мав якийсь особливий стержень – він вперто тренувався, ніби, відчував, що на його долю у майбутньому випадуть нелегкі випробування. Коли не працював, Сергій постійно займався спортом – гирі тягав, на турніку віджимався, бігав.

Через хворобу молодшого брата Сергій декілька років жив у родині своєї двоюрідної сестри Олі. «Пам’ятаю, я тоді працювала у пекарні. Серік наш зустрічав мене на зупинці кожного вечора. Питається: «Ти мені булочку принесла?», - говорить про дитинство Сергія сестра Ольга.

Час, коли Сергій жив у родині Ольги, жінка згадує з посмішкою. Тоді її донечці Вікторії було два роки, Сергій на декілька років став за няньку для своє племінниці. «Вона так його любила! Любить зараз! Він завжди з нею бавився. Ми з чоловіком працювали, а на Сергія залишали нашу Віку», - щиро розповідає про минуле сестра, а потім додає, що нині її донька навчається на юриста у Одесі. Пішла вчитись, щоб допомогти швидше повернути Сергія додому. «Дитина бачить цю несправедливість і пішла навчатись на юриста, бо думає, що так допоможе нашим воїнам швидше повернутись до родин, до матерів, до дітей», - крізь сльози додає моя співрозмовниця.

Нині жінка всюди їздить, пише, телефонує, щоб хоч чимось допомогти визволити брата із полону.

Ольга згадує, як шість років тому її Сергій поїхав у армію. Важко було прощатись сестрі з братом, якому вона на той момент замінила маму. Але жінка розуміла, що це саме той шлях, який вже давно обрав для себе Сергій. Хлопець мріяв, що поступить у військовий заклад до Львова, аж раптом прийшла повістка до армії. «Значить так треба. Так він нам сказав і поїхав служити. Він був такий високий у нас – 183 сантиметрів зросту, гарної статури», - не стримує сліз Ольга. Вона надсилає мені фотографію усміхненого парубка із виразними ясними очима. Поруч із хлопцем на фото дівчина.

Спочатку Сергій служив у Києві, потім в Миколаєві, а останні три роки – у Маріуполі. «Він був в «Азові», розумієте! Хлопці, які виходили із полону говорили, що він тримається, дуже хоче додому. Говорили, що він у нас справжній Воїн», - ділиться найдорогоціннішими словами про брата сестра Оля.

А потім голос її стає зовсім тихим, жінка згадує, що саме перед війною Сергій мав везти додому свою наречену. Він хотів познайомити з рідними кохану дівчину, з якою планував створити сім’ю. Але не судилось. «Спочатку вона нам писала, питала, як він, а потім знайшла собі когось», - з сумом говорить сестра.

Той день, коли почалась війна, дуже добре закарбувався у пам`яті Ольги. 24 лютого 2022 року Сергій не зателефонував додому. Не зателефонував він і пізніше. Минали довгі дні, місяці. Чоловік Ольги одного дня не витримав, сів на машину і поїхав на пошуки племінника. «Він призвався до армії. Він хотів допомогти знайти Сергійка нашого. Це ж наша дитина, каже. Але не вийшло у нього. Отримав поранення під Бахмутом – вивозив побратимів на нашій машині прямо з-під обстрілу», - продовжує свою розповідь жінка і додає, що сьогодні у її сім’ї три воїни – брат Сергій, чоловік Віталій і рідний брат Сашко.

На зв’язок Сергій вийшов аж у квітні 2022 року. Зателефонував сестрі, говорив недовго і знову пропав. Лише встиг надіслати декілька страшних фотографій. «9 березня 2022 року він отримав поранення. У нього немає ліктя і скалічена спина. Він розповідав, що сам собі робив перев’язки. Хлопці, які виходили із полону говорили, що в нього та рука зовсім не працює. Ніхто його там не лікував. А ще казали, що він дуже схуд», - не припиняє плакати моя співрозмовниця. Сергій, який до війни важив 80 кілограм, за словами побратимів, важить зараз не більше 40 кілограм. «Він ще на «Азовсталі» говорив, що дуже хоче солоденького», - додає сестра. Останній раз телефонував 18 травня 2022 року, коли українські воїни виходили з "Азовсталі". Сказав, що повернеться через два місяці. Так і не повернувся досі...

У морозильній камері Ольги все приготовлено до приїзду брата – полуниця, вишні, м`ясо. А у дворі на подвір’ї бігають качки.

Жінка чекає Сергія, щодня переглядає новини у Інтернеті, вірить, що ось-ось її Серік приїде: «Ось приїде - ми його відгодуємо, я напечу йому багато булочок. Заберемо до себе і більше нікуди не відпустимо! Знайдемо йому тут гарну наречену, яка нікуди не подінеться. Він у нас такий добрий, працьовитий, сміливий, хороший. Він наш – найкращий! Наша дитина, наш Герой!».

На подвір’ї села Ястребиново у Миколаївській області росте великий горіх. Листя дерева вже пожовкло. Плоди поопадали. Ольга часто підходить до цього велетня, дивиться у височінь і згадує свого брата Сергія. Це дерево вони разом садили, коли Сергієві було тільки 18 років. З того часу минуло вже понад 8 років. Сергій зростав і міцнів разом із цим горіхом. Сьогодні Сергію Спанчеку 26 років. Більше півтора року український воїн разом зі своїми побратимами перебуває у російській катівні. «Чекає суду. Де ж та справедливість?» - досі не може змиритись із реальністю молода жінка.