Михайло сам пішов у військову частину

Маріуполь. Море. Михайло. Марина. Марко. Далі можна було б продовжувати словом «мир», але 24 лютого у життя родини Сорок, як і у життя мільйонів родин українців, увірвалась війна...

Маркові 10 років. Це хлопчик із великими сумними очима і добрим серцем. Він живе у Тернополі разом із мамою Мариною та бабусею Галею. Як звичайні хлопчики свого віку він ходить до школи, але після школи майже весь свій час присвячує волонтерству. Він малює картини, пише листи, робить вироби із солоного тіста на продаж, а всі виручені кошти – передає на ЗСУ. Марек вірить, що українським воїнам вдасться звільнити його рідне місто Маріуполь - тому робить від себе усе можливе, щоб це сталось якомога швидше. Марко знає, його тато обороняв Маріуполь ціною власної свободи. Зараз тато Марка у полоні.

Хлопчик із сумними очима тримає у руках фотографію у рамці і цілує її. На світлині тато. «Мама дуже сумує через те, що син росте без батька. Ми дуже чекаємо, що Михайло повернеться із полону», - починає свою важку розповідь мама Марка, дружина українського військовополоненого Михайла Сороки Марина.

«Шановний Пане Президенте. Мене звати Марко Сорока. Мені 9 років. Я мешкав в місті Маріуполі. Я знаю, що в нашій Україні війна. Мій тато Сорока Михайло Костянтинович боронив наше місто та опинився в полоні. Мій тато для мене герой. Я ним дуже пишаюся. Я завжди про нього думаю, сумую, мені він сниться. Я його люблю. Дуже прошу Вас допомогти тата звільнити з полону. Я тепер проживаю у місті Тернополі. Проспект Степана Бандери 47 квартира 35. Хай сюди приїде. Марко. 22 вересня 2022 року», - читаю з двох листків у косу лінійку, на яких дитячими літерами написана мрія десятків тисяч дітей в Україні. Це лист Марка, який його мама сфотографувала перед тим, як син відправив своє послання Президенту України.

Маркові тоді було 9 років. Через місяць хлопчина отримав відповідь із Офісу Президента. Але тата немає й досі. З 3 березня 2022 року, коли Марко востаннє бачив свого батька, минуло 594 дні. Хлопчик невтомно чекає. «Вже два Дні народження Марко відсвяткував без тата. Це все дуже важко, не передати словами просто. Вони – немов одне ціле. Марко дуже переживає. Він пише листи до невідомих солдатів, а думає про Михайла», - намагається стримати сльози мама Марка Марина.

«Дорогі наші захисники! Я, Сорока Марко, мені 9 років. Мій тато в полоні. Я знаю, що ви потребуєте допомоги. Я поряд, я вірю у наших військових. Я вірю в нашу перемогу. Будьте здорові та щасливі», - так підписує свої малюнки, сувеніри, солодощі та інші подарунки для воїнів син українського військового Михайла Сороки.

…Марина із сином і свекрухою приїхала до Тернополя у квітні 2022 року. Вже минуло понад півтора року, а перед очима у жінки – зруйнований Маріуполь, підвал церкви, у якому довелось переховуватись під час постійних бомбардувань міста і довга дорога на відносно мирну частину України. «Про наш виїзд подбав Михайло. Він якось через своїх знайомих то все організував. Лише пізніше я дізналась, що в цей час він був вже на «Азовсталі» - зауважує жінка.

Марина дуже багато всього розповідає про чоловіка: «Учасник АТО, має нагороди, медалі, подяки від Президента, мера. Він – наша гордість». Одружені вони уже понад 12 років, тож разом пережили чимало. Михайло народився і виріс у Маріуполі, Марина – у Запорізькій області. Познайомились, коли Михайло працював у поліції, а Марина – у виконавчій службі. З того часу не розлучалися взагалі. Аж поки у їх дім не прийшла війна.

24 лютого вони із чоловіком, як звично пішли на роботу. Михайло вже звільнився із армії і працював помічником адвоката в Маріупольській колегії адвокатів, думав про відкриття власної практики. Але 27 лютого, коли у місті не вщухали бої, Михайло разом із ще одним своїм колегою, який так само вже не служив у армії, пішли до військової частини 3057, у якій раніше проходили службу. Чоловіки не вагалися – потрібно захищати місто від ворога.

3 березня Марина востаннє бачила свого Михайла. Чоловік приїхав, щоб перевезти свою родину у підвал церкви, в якій тоді, на думку Михайла, його рідним буде найбезпечніше. Тоді всі думали, що війна швидко закінчиться. Але ні наступного дня, ні через тиждень, нічого не змінилось на краще. Зв’язку вже не було взагалі ніякого. Тож Марина не мала змоги порадитись із чоловіком. Жінка вирішила переїжджати до власного будинку, який знаходився на околиці міста.

«Ми там палили камін, але намагались не привертати увагу, бо і в цій частині міста вже було небезпечно», - згадує перші тижні війни моя співрозмовниця.

Вдома вони з Марком прожили близько тижня. Встигли перебратиречі, спалити все зайве. А 25 березня до будинку раптом зайшов невідомий чоловік. Незнайомець повідомив, що прийшов, щоб допомогти виїхати з міста. Марина спочатку не повірила чоловікові, але коли він декілька разів назвав пароль, який лише вони з Михайлом знали, вона зрозуміла – це її чоловік подбав про їхню безпеку. «Я зібрала лише їжу, бо не знала де нас застане ніч. І ми поїхали», - згадує жінка, якій довелось пройти і через російську фільтрацію з допитами, і через страх ніколи більше не побачити свою дитину, - я тоді для себе вирішила, що мушу вижити заради нашого сина. Ми маємо врятувати дитину».

Врешті-решт через мінні поля, десятки блокпостів жінка із дитиною і свекрухою виїхала у безпечне місце. Спочатку дістались до Запоріжжя, а потім – у Тернопіль, де родина мешкає вже понад півтора року.

«Наш Марко – це наша радість і опора. Він не дає нам сумувати. Ми завжди працюємо, щоб наблизити перемогу», - трохи веселіше починає говорити Марина, вона тримає у руках шопер, який вона власноруч розмалювала - на полотняній сумці зображений сонях, в цей час поруч Марко вчить уроки, - ми в безпеці. З нами тут хороші люди, але немає найголовнішого – нашого тата. А ще ми дуже хочемо всі разом повернутись додому – до Маріуполя».

Вдома, у Маріуполі, у вільний від роботи час подружжя Сорок займалося господарством. «У нас було все – і кролі, і перепілки, і собаки, і кури-бройлери. А ще Михайло захопився бджолярством. Всю зиму читав книги про розведення бджіл, а влітку завів бджіл. Він все робив – майстрував курятники, клітки для кролів. Альтанку хотів зробити, але ми йому на День народження подарували.

А ще він написав гумористичну книгу про армію, видав її, друзям пороздавав. Писав ще одну, але поки не завершив», - згадує свого чоловіка і життя до війни Марина.

20 червня 2023 року майору Михайлу Сороці виповнилось 38 років. З 20 травня 2022 року він перебуває у російському полоні. Дружина говорить, що знає про життя свого чоловіка у неволі лише від хлопців, які виходять із полону.

Такий рідний будиночок майже на самому березі моря. На доглянутому подвір’ї син із батьком разом роблять чергові креслення. В цей час мама Марина готує смачний обід. У дворі бігають кури, собаки, достигають яблука. У повітрі чутно, як пахне море – звичний запах для місцевих мешканців. Такий рідний запах для Марини… Жінка впевнена, що так буде знову, буде, коли приїде її Михайло і вони знову будуть разом. Коли в Україну повернеться мир…