Ми чекаємо нашого Героя вдома…

24 жовтня 2023 року Денису Солоп виповниться 23 роки. Він перебуває у полоні майже від самого початку повномасштабної війни в Україні.

«Лише п’ять листів ми отримали від нашого синочка. Їх я перечитую чи не щовечора. Завжди він перед очима – і вранці, коли прокидаюся і ввечері, коли лягаю спати», - починає свою нелегку розповідь мама Дениса пані Наталія.

Ми розмовляємо через Інтернет. Жінка із своєю родиною знаходиться на окупованій території. «Я не зможу виїхати. Не зможу ці всі контролі пройти, бо не зможу сказати, що у мене нікого немає у ЗСУ. Тож є, моє найрідніше», - продовжує свою розмову мама військовополоненого.

У полон Денис потрапив під час проходження військової служби у Маріуполі у військовій частині 3057 12 бригади Національної гвардії України 29 березня 2022 року. Перед цим трагічним днем рідні спілкувалися 8 березня. Потім на зв’язок військовий не виходив.

Лише пізніше мамі вдалося відтворити для себе чергу трагічних подій, які трапилися до того дня. «Після початку війни 24 лютого наш Денис телефонував. А вже в березні почалися перебої зі світлом, він не мав як зарядити телефон. Останній раз ми розмовляли 8 березня. Денис нас привітав – мене, свою дівчину, свою сестричку», - згадує Наталія.

Спочатку, як зник будь-який зв’язок із сином, були тривалі тижні невідомості і тиші. А потім раптом серед ночі пролунав дзвінок. Зателефонувала невідома дівчина, яка сказала, що вона має листа від Дениса. У листі військовий писав, що з ним все гаразд. Просив теплі речі, трохи їжі, фотографії рідних. Мама швиденько все зібрала і примудрилася через ту ж таки незнайомку все це передати своїй кровинці. Далі були ще чотири листи. І звичайно ж відповіді на них – теплі, зі словами любові і підтримки. Про це можна говорити годинами.

«Він дуже хороший, завжди мені в усьому допомагав. Домашній такий. Не можу навіть нічого поганого згадати. Він всюди встигав, добре вчився, гарно вірші вчив, математику рахував. А потім захопився тенісом. Знаєте, скільки він нагород має!» - майже не одному подиху промовляє Наталія, лише стиха схлипуючи, щоб я не почула.

За декілька хвилин жінка робить фотографію із кімнати Дениса. На столі бережно розложені його нагороди, грамоти, кубки, подяки. «Наталія Володимирівна і Леонід Іванович! Щиро дякуємо Вам і висловлюємо глибоку вдячність за виховання вашої дитини. Перемоги вашої дитини – це наша спільна радість», - йдеться в одній із грамот від директора школи, в якій навчався Денис. «А перемог у житті Дениса було чимало. З самого дитинства. Нам жодного разу не було соромно за нашу дитину. У школі він грав за збірну школи, у технікумі – за технікум. Зі змагань привозив нагороди», - крізь сльози вже не стримується мама.

Сподіваються рідні, що з перемогою повернеться їхній герой і цього разу. «Ось звільнять нашу землю і будемо ми всі разом святкувати День народження Діса. І будуть подарунки, і радість. А того року ми святкували самі. Та й не святкували. Просто чай пили і згадували», - веде свою сумну оповідь Наталія далі, знову і знову повторюючи, як усі сумують за її сином – і старша сестричка, і друзі, і дівчина… А з дівчиною цілий курйоз вийшов. Про неї рідні дізналися зовсім випадково, коли Денис вже був у полоні. Якось одного дня молода дівчина почала писати мамі Дениса у особисті повідомлення. Та спочатку видаляла повідомлення, бо не могла подумати, що у неї може бути щось спільне з цією дівчиною. А потім почали переписуватись і жінка дізналася, що її син ще перед війною почав зустрічатися з дівчиною на ім’я Маргарита, яка, довідавшись, що її коханий у полоні, наважилась написати його мамі. Написала і стала для жінки справжньою підтримкою і розрадою.

У моменти відчаю «Все буде добре» із уст Маргарити для Наталі – це справжній порятунок. «Вона мені постійно говорить, що все буде добре, вірить у швидке повернення нашого Героя. Це трохи втішає мене», - говорить Наталя. Ось так жінки разом чекають Дениса. Чекають і вірять у перемогу.

«Денис дуже хороший, веселий, радісний. В нього дуже добре серце, він ніколи нікого не залишив у біді», - згадує свого коханого Маргарита. Дівчина невтомно чекає звісточки від свого Дениса.

Останній лист додому надійшов у квітні 2023 року. Тепер тиша. Ті, кому вдалося звільнитися із полону, говорять, що листування поки заборонили. Рідні ж сподіваються, що військовополоненим дозволять переписку знову.

На одній із фотографій, які переслала мені пані Наталія, вони із сином і чоловіком. Розглядаю фото усміхненої родини – мама, вітчим і молодий хлопчина у формі. Так було до – до початку повномасштабної війни. «Я зі своїм чоловіком Ігорем кожного вечора уявляємо зустріч з нашим рідненьким синочком.

Дуже часто спілкуємося з його другом Максом і його дружиною Лілею. Максима Дісік називав братом. Всі його чекають вдома», - говорить пані Наталія. У сестрички Дениса Насті є кішка Луна, яка полюбляє довго сидіти на вікні і дивитись у темряву. «Вона теж чекає Дісіка. І ми чекаємо», - говорить сестра.

Колись до війни Денис мріяв стати бізнесменом. Батьки впевнені, що в мирному житі його мрії здійсняться: «Ми з чоловіком обов'язково йому допоможемо. Ми дуже пишаємося нашим Героєм, він - наш ясний сокіл. Дуже себе сварю за те, що зараз не можу нічим допомогти своєму синові».

А поки чи не щовечора сім’я Дениса сідає у кухні і переглядає старі фотографії. На них минуле життя, де всі щасливі і радісні. "Все ще буде - будуть дні народження, свята, все ще буде, коли Діс повернеться додому. Ми це точно знаємо!" - завершує свою розповідь мама українського воїна Дениса Солоп.