Тарас пішки йшов із Маріуполя до своїх чотири дні…

Пані Юля – волинянка, мама чотирьох синів. Двоє її хлопців обороняли Маріуполь під час російського вторгнення. Ігор – старший, до сьогодні перебуває у полоні. Тарасу вдалося пішки із побратимами вийти із російського оточення. Воїн знову в строю – зараз служить у військовій частині, після повернення пройшов навчання, був на «нулі», а зараз повернувся у частину…

Тарас Рудчик народився на день народження Тараса Григоровича Шевченка. Ось і назвали батьки третього сина у родині на честь Кобзаря.

«Тарас хотів стати військовим, готував документи, проходив медкомісію, але мав проблеми із зором, через це його не могли взяти на навчання. Але коли синові виповнилось 18 років і прийшов виклик у військкомат, то він відразу поїхав. Вирішив, що служити буде поряд зі старшим братом. А той служив у Маріуполі», - згадує початок служби свого Тараса мама Юлія. 

Приїхавши до Маріуполя, Тарас відразу підписав контракт. У січні 2021 року молодий воїн склав присягу. Це відбувалось за рік до вторгнення. Не думали тоді рідні, що трохи більше, ніж через рік їхньому ще зовсім юному синові і братові доведеться пройти через справжнє пекло.

9 березня 2022 року Тарас Рудчик відзначав своє двадцятиліття у окопі. Мама до найменших деталей пам’ятає цей день: «Я у той день відвезла їсти для хлопців, які стояли у нас на блокпості. Ми взагалі у селі готували по черзі для наших воїнів. А коли повернулась додому, то раптом отримала від Тараса повідомлення, що він у безпеці. Розуміла я, що це неправда. Але добре, що хоч звістку мав змогу написати. Це було для мене найбільшим подарунком. З початком війни з обома синами не було нормального зв’язку. Я періодично і Тараса, і Ігоря подавала у розшук».

Наприкінці березня Тарас зателефонував матері і запитав, що чутно у новинах, чи йде до хлопців у Маріуполь підмога. Пані Юлія сказала, як було – ні. «Дехто мені говорив, що не варто було так казати, але що я мала даремно обнадіювати свою дитину», - згадує страшні дні невизначеності. Після того зв’язок із сином знову зник. Час від часу Тарас Телефонував із різних номерів – говорив мамі, що все добре.

«Потім їх командир прийняв рішення – виходити. Хлопці розійшлись по групках і пішки йшли. На календарі був травень. Тарас із ще одним побратимом пішли у сторону Запоріжжя», - розповідає мама українського воїна.

Тарас Рудчик із товаришем по службі вибирались із оточення ворога – вони йшли пішки чотири дні. За цей час з хлопцями траплялись різні випадки, які могли їм коштувати життя. Вони зустрічали по дорозі окупантів. Одні запитували, як пройти до шино монтажу. Інші перепитували, чи свої йдуть… Мама переконана, вберіг життя і здоров’я синові Бог. «Я постійно молилась Богові. І зараз молюсь. 18 травня зателефонував Ігор, який весь цей час знаходився на «Азовсталі». Ігор сказав, що вони виходять у полон. А 19 травня зателефонував Тарас і повідомив, що він вони вже дійшли до своїх. Для 20-річної дитини – це було справжнім випробуванням. Скільки загинуло людей на його очах! Що вони там їли? Де спали?» - на очі пані Юлії навертаються сльози.

Жінка надсилає фотографію Тараса, на якій хлопець відразу після виходу із Маріуполя. На світлині важко впізнати дужого воїна, яким він був війни перед початком війни. За ці декілька місяців оточення, а потім пішого походу із Маріуполя до Запоріжжя зовсім змінили тіло Тараса, але не його дух. Адже відразу після повернення до своїх молодий воїн поїхав на навчання, а згодом знову повернувся до лав оборонців, поїхав на фронт вже у складі батальйону «Азов».

Мама Юлія надсилає багато фотографій сина. На знімках справжній український воїн – високий, широкоплечий, з щирою усмішкою. Брати Ігор і Тарас дуже схожі між собою. Тягнеться до них і молодший Орест.

Пані Юлія показує фотографію, яку родина зробила влітку 2021 року. На світлині - жінка зі своїми чотирма синами біля рідної хати у Клепачеві – всі усміхнені і щасливі. «Тоді Тарас саме мав їхати до Маріуполя, у нього закінчувалась відпустка, а Ігор саме приїхав у відпустку. А я тоді була на заробітках закордоном. Раптом мені так захотілось додому, я кинула все і поїхала, от ми і сфотографувались тоді всі разом… Вони мене хлопці скромні. В військовому одязі додому не приїжджали, тільки Тарас на похорон до татка,бо був якраз у відрядженні. А взагалі фото в військовому одязі дуже мало», - мама Юлія пишається своїми хлопцями-воїнами.

Жінка намагається не пропускати жодної акції на підтримку українських військовополонених – їздить і закордон, і містами України.

3 грудня 2023 року. Київ. Майдан Незалежності. У центрі Києва зібралися сотні людей. Присутні, що стоять у дві шеренги по обидві сторони Хрещатика, – це мами, сестри, дружини, тітки, сестри, батьки, брати, діти військовополонених. Люди з плакатами та прапорами вимагають звільнити своїх рідних із катівень росії. Серед них мама Ігоря та Тараса Рудчика. Жінка одягнена у футболку із фотографією старшого сина.

«Моїх синів знають у нас на Волині, знають і у столиці», - мама поринає у спогади. Засніжене село Клепачів. У будиночку родини Рудчиків тепло і затишно. Старші хлопці Сашко і Ігор збираються колядувати. Біжить до них і маленький Тарасик. Хлопча хоче йти разом із братами – він також вивчив цього річ свою першу довгу колядку.

«Добрий вечір, люди,

Вашій теплій хаті!

Щоб були ви завжди

Щедрі і багаті!

Хай Різдво Христове

Вас благословляє,

Бог ся рождає!», - довго ще лунають по селі мужні, сильні голоси хлопців Рудчиків, яких чекають на свята у кожній хаті – знають, що вони добре колядують, гарно готуються до свят напередодні.

Так минало дитинство українських воїнів, які зростали, мужніли і плекали свою віру у прадавніх лісах Волині… Це відбувалось за тисячу кілометрів від Маріуполя.