Наші Герої - захисники Маріуполя неодмінно повернуться із полону!

У Кам’янець-Подільському біля фортеці щодня людно. Цьогоріч на диво лагідне вересневе сонечко принаджує сюди не лише туристів, але й місцевих мешканців. Кам`янчани, особливо зараз під час війни, знаходять якесь своєрідне заспокоєння і умиротворення біля міцних мурів древньої фортеці, що втримала не одну навалу чужинців.

На бруківці біля кам’яних стін стрибає маленьке зеленооке дівча. Дівчинка час від часу підіймає свою русяву голівку і вдивляється у обличчя перехожих. «Тато, тато», - горнеться малеча до випадкового незнайомця, який проходить в цей момент повз. Поруч із дитиною молода тендітна мама тримає за руку старшу доньку. Всі вони дуже схожі між собою. Під променями осіннього сонця їхнє волосся переливається особливою позолотою, мама посміхається, дивлячись на малечу. Здаля, не відрізниш їх від місцевих. Тільки сумні і втомлені очі жінки видають у ній подорожню.

Крістіна із двома донечками проїхала понад тисячу кілометрів до Кам`янця-Подільського із Маріуполя. Після місяця, який жінка із дітьми провела у своїй квартирі, коли росія почала повномасштабний наступ на Україну, після місяця без світла, зв`язку, без води, під вибухи і канонади жителька Маріуполя наважилась виїхати.

24 лютого о 3 ночі чоловік Крістіни Іван Петровський – український військовослужбовець - по тривозі прокинувся і практично відразу поїхав у частину. Зранку він зателефонував дружині і сказав терміново виїжджати з міста. «Я чула вибухи зі сторони району Східний. Почала вже збирати речі, але потім зупинилась. Як я могла поїхати – Ваня ж залишався тут. Просто не вірилось, що таке може бути. Яка війна? Я йому сказала, що нікуди не поїду. І ми залишились вдома», - пригадує перший ранок війни Крістіна.

Місяць під постійними обстрілами, здавалося, тягнувся вічність.

За весь цей час Іван двічі виривався додому – лише на декілька хвилин. Перший - на початку березня, а другий – 7 березня. «Він на лічені хвилини забіг у квартиру, привіз воду, солодощі. Обійняв нас і побіг далі – обороняти місто», - пригадує крайню зустріч зі своїм коханим Крістіна. З того часу жінка не бачила чоловіка.

«За час, поки ми були у Маріуполі, то навчились відрізняти звуки «градів», ракет. Літаки літали над самим будинком. Але край настав 26 березня. Тоді у місті був сильний обстріл, будинок навпроти палав. Моя старша донечка дуже боялась, молодша ще нічого не розуміла. Я вирішила їхати», - веде свою розповідь молода жінка. Вона похапала речі - взяти у дорогу вдалось лише найнеобхідніше. Адже на руках було двоє дітей. Дві години жінка із дітьми йшла під суцільними обстрілами у інший кінець Маріуполя, де, за розповідями знайомих, мали бути евакуаційні автобуси.

Змучені, голодні вони нарешті дістались свого місця призначення. Але перші автобуси, які Крістіна побачила, вивозили людей на Донецьк. Вона продовжувала шукати транспорт, який би віз на не окуповану територію України. Врешті-решт натрапила на «бусик», який їхав до Запоріжжя. «Ми проїхали 17 блокпостів. Я попередила Аню, щоб ні в якому разі не говорила, що у нас тато військовий. На одному блокпості нас запитували, ймовірно, не дуже повірили, але все ж таки пропустили», - згадує Крістіна березень 2022 року.

Діставшись до Запоріжжя жінка намагалась хоч якось зв`язатись із чоловіком. Спочатку всі спроби були марними. А потім раптом задзвонив телефон. На іншому кінці світу, за вибухами і полум`ям, які залишились у Маріуполі, говорив Іван. «Він був такий щасливий, що ми виїхали. Більше я з ним з того часу не розмовляла», - не стримує сліз моя співрозмовниця, додаючи, що найбільше боялась, одного дня почути у слухавці голос командира. Зазвичай командир телефонував повідомити про загибель.

Крістіна постійно переглядає новини, групи у соцмережах, шукає фотографії коханого чоловіка. Одного разу вона натрапила на фото із замиленим обличчям і затертими тими місцями на тілі, де були у Івана татуювання. «Я дуже злякалась, молилась весь час, щоб він був живий. Згодом від товаришів, які були разом із Іваном у полоні, я дізналась, що в нього все більш-менш добре. Він живий, а значить – ми чекаємо і робимо далі все, щоб він швидше повернувся додому», - впевнено промовляє дружина українського воїна.

Із Запоріжжя жінка із дітьми поїхала на Хмельниччину. Зупинилися у Кам`янці-Подільському. Спочатку у хостелі, гуртожитку, потім винайняли квартиру. Старша донечка – Аня пішла у місцеву школу. Крістіна вільно говорить українською. Каже, що це їй зовсім не важко. Важко інше – жити у невизначеності. «Аня мені говорить, що хоче, як раніше, жити вдома. Мати постійне місце. Щоб поруч був тато. Вони дуже близькі із Іваном. Він її всюди водив, все купував», - знову починає плакати Крістіна.

Вона сидить за столом на кухні своєї орендованої квартири у древньому подільському містечку. Із вулиці чутно сміх дітей, які бавляться на майданчику біля будинку. У квартирі пахне свіжою випічкою. «Я колись, до війни, завжди пекла для діток і для Вані. Він на службу носив мою випічку. А ще він дуже любить борщ з салом та гірчицею, м'ясні страви, салат «мімозу». Він взагалі все їсть з задоволенням, що я готую. В Маріуполі намагалась часто пекти солодке, пироги, булочки. Він з чаєм обожнює це все», - поринає у спогади молода дружина.

За два роки до війни молоді люди купили квартиру у Маріуполі. Під час святкування Нового року 2020 Іван запропонував Крістіні одружитися. Через декілька місяців після освідчення жінка дізналась, що вагітна. «Він так хотів тоді донечку. Ми всі – і він, і я, і моя старша донечка Аня так тішились, коли розглядали перший знімок УЗД», - ділиться своїми щасливими спогадами моя співрозмовниця.

Час ішов, у листопаді 2020 року народилася Настя. Татко був на сьомому небі від щастя.

Повертався зі служби і бігом брав візочок – гуляв зі своєю крихіткою. Кожну вільну хвилину він присвячував своїй родині. Після роботи робив ремонт у квартирі, в усьому допомагав своїй молодій дружині.

«Ми гуляли на морі, гуляли у парку, ми жили щасливим життям. Аж поки не почалась війна», - сум знову проривається у нашу розмову. Але Крістіна швидко бере свої емоції під контроль і починає розповідь про інше. Вона говорить про те, як у 2022 році спільно із матерями і дружинами військовополонених військової частини 3057 із Маріуполя створила громадську організацію. Жінки почали робити все можливе, щоб пришвидшити звільнення своїх рідних із полону. Численні акції, постійні дописи у соцмережах, міжнародні поїздки, авто-мото-пробіги, виставки – все це частина життя тих, чиї рідні ось уже понад півтора роки у тюрмах росії.  «Я сама чекаю, плачу часом. Але є жінки, яким ще важче, я їх намагаюсь підтримати, розрадити. Ми всі чекаємо, віримо, молимось. Вони – наші Герої, наші воїни і захисники Маріуполя неодмінно повернуться із полону. Ми переможемо всі разом, бо ми – сильні!», - говорить дружина українського воїна.

В цей час у кімнаті зйомної квартири в Кам`янці-Подільському бавиться маленька Настя. У листопаді їй виповниться три роки. Вона бачила свого тата у рік і три місяці. В руках Настя тримає іграшковий телефон. В цю мить вона телефонує тактові: «Альо! Тато, привіт!» Потім дівча починає говорити на своїй дитячій мові, малеча довго розповідає щось батькові. «На це там мило дивитись. Дуже хочу, щоб вже вона з ним насправді так поговорила. Пам'ять телефону у мене переповнена, бо намагаюсь увесь цей час робити фото і відео,фіксувати усі моменти нашого життя, як діти зростають. Щоб все йому потім показувати – кожну мить! Після крайньої нашої розмови я майже кожен день писала йому в телеграм ,розповідала як ми, чим займаємось. Писала, що він у нас самий коханий татусь, ми його чекаємо сумуємо дуже, щоб він тримався. Я все думала, що ці смс якось можливо він відчує, відчує нашу підтримку та любов. Але, на жаль, через пів року його акаунт видалили», - переповідає про найсокровенніше Крістіна, додаючи, що Настя – точна копія свого тата.

Цього року вперше жінка із дітьми побувала в Карпатах, піднялась на гору Захар Беркут. Сидячи у місцевому ресторанчику, вона постійно думала про свого Ваню, думала про те, як йому би сподобався місцевий борщ і мандибурики. Коли чоловік повернеться, молоді люди неодмінно приїдуть сюди вже разом. Разом, щоб ніколи більше не розлучатись!