Між кар’єрою митця та військовою службою змушений був обрати друге.

Якщо введете у пошук Гугла “Володимир Колбасов”, побачите двох персонажів. Перший мешкає у Росії, є відомим художником-акварелістом, представляє свої картини у різних країнах, ілюструє дитячі казки. Другий  між кар’єрою митця та військовою службою змушений був обрати друге, ось уже півтора року перебуває в катівнях рф і явно нескоро мандруватиме закордонами. Рівно через те, що мистецтво рф - це про безхарактерність, а не про принциповість, і через те, що творчі люди держави-гопника не можуть (і не намагаються!) повпливати на свою владу-терористку...

“Мій Вова зростав у родині хендмейдерів, - розповідає мені Олена, дружина українського військовополоненого Колбасова у кафе в Києві, куди вона переїхала з рідного Маріуполя у травні 2022-го, коли її чоловіка вивели з відомої на весь світ “Азовсталі” в російський полон.

- Його мама робить з соломки, бісера і кольорового картону арт-листівки та адвент-календарі, а тато займається ремонтом годинників. Вова завжди писав чудові вірші і музику до них, грав на гітарі, але у свої 18 років, тобто у 2019-му, бачачи, що Україна має велику потребу у військових (з 2014-го триває Російсько-українська Війна!), твердо вирішив піти в армію.  Стала у пригоді його любов до собак і його добра фізична форма (у школі 8 років поспіль Володя якісно займався баскетболом). Він обрав професію військового кінолога, і після строкової служби навчався в кінологічному центрі у Львівській області.

4 місяці такого навчання  - і Володимир удома, у рідній в/ч 3057 Нацгвардії в Маріуполі, вже купує вівчарку Тора, і починає дресирувати пса за всіма правилами.

“Станом на початок 2022-го року усе в нас у сім’ї було добре: Вова ходив на улюблену військову роботу з Тором, я готувалася стати мамою, - каже Олена. - Особливо цікавим для нашого подружжя мав стати квітень: ми хотіли переїхати в нову, щойно придбану квартиру в Маріуполі, і запросити всіх наших численних рідних і друзів на гендер-паті. Це свято, коли всі близькі люди пари у веселій обстановці дізнаються стать майбутньої дитинки. Ми обидва хотіли хлопчика, але і дівчинці були б дуже раді”.

... Перші вибухи 24 лютого Олена почула о першій ночі (йдеться про Східний район, що коло Новоазовської траси), а о третій Володю вже викликали в його військову частину.

“Не буду приховувати: у лютому в наших військових колах про можливість повномаштабного вторгнення з боку Росії часто говорили і, наскільки я розумію, навіть якось готувалися, але до останнього не хотіли в це вірити”, - згадує жінка. - Тим більше, в кого-кого, а в маріупольців уже був досвід 2014-го року, коли загроза окупації, яка нависала, швидко минула. Цього разу теж усі вірили в хороше. Десь о 5-й ранку 24-го лютого мій Вова зателефонував і сказав, що справді почався наступ... Потім поступово почав зникати мобільний зв’язок, електрика, газ. Числа 27-го лютого йому вдалося сконтактуватися з нами телефоном - переконав нас, щоб ми терміново забрали Тора з військової частини. Ми це зробили, а через пару днів дізналися, що туди був приліт, і десятки собак загинули у вольєрах”. 

Ще один важкий для Олени спогад - це влучання авіабомб у сусідні з їхнім будинки і масова загибель тодішніх її сусідів: “Вийшло так, що наприкінці лютого, коли наш район сильно обстрілювали,

Вова наполіг, щоб дві родини (його найрідніші і мої) переїхали у центральну частину Маріуполя, у двоповерховий будинок його друзів. Ми так і зробили, і перші 10 днів нашого перебування там здавалося, що це - дуже вдале рішення. Але в ніч проти 11 березня сусідні з нашим будинки було бомбардовано росіянами, а в тому будинку, де ми перебували, сильно пошкоджено дах і вибито скло у вікнах”.

Жінка згадує, що за кілька годин до того влучання Володя приїжджав до неї з квітами: “Він вирішив привітати мене з Міжнародним жіночим днем 10 березня замість 8-го. Бо 8-го березня з роботи “втекти” на хвилинку не вдавалося. Це було дуже щемно: війна війною, а свят ніхто не скасовував. Згадалася школа і те, як він мені дарував букети на свята у старших класах. Ми ж дружили з ним із 3-го класу! :)”.

У середині квітня 2022-го відбувся відомий тепер на весь світ прорив на “Азовсталь”, і Володимир Колбасов брав у ньому участь, як і тисячі інших українських хлопців. Тоді він був контужений,  а уламок ручної гранати потрапив йому в голову і обличчя було розітнуте. “Ми дякуємо Богу за те, що живий, - долучається до розмови мама Володі Інна. - Багато хто тієї ночі до “Азовсталі” взагалі не добіг”.

“На початку травня я змушена була пролікуватися у донецькій лікарні: вагітність минала складно. Мушу навіть сказати, що в мене через постійну знервованість 24-го лютого миттєво зник токсикоз і вже не повертався до мене. А це неприродно, - гірко усміхається Олена. - Тоді ж УЗД показало, що в нас має бути хлопчик. Вова написав у смс чітко: “Називай Ренатом”.

17-20 травня 2022 р, коли сотні оборонців виходили в російський полон, Олена, Інна та інші рідні та близькі Володі навіть не могли про це дізнатися зі ЗМІ чи соцмереж: в їхньому районі не було мобільного зв’язку.

“Маріупольцям 17 травня закарбувалося у пам’яті мертвою тишею, - згадує Інна. - Всі, хто не знав новин, перелякалися. Погодьтеся: якщо перед тим були майже три місяці були дуже гучні обстріли та авіанальоти, то, почувши тишу, людина відчуває дикий страх. Потім маріупольці стали переказувати один одному новину: наших почали виводити в полон. Через кілька днів, коли Олені зрештою вдалося знайти місце в сусідньому районі, де було мобільне покриття, вона отримала від Володимира смс-ку, датовану 17 травня: “Нас виводять у полон. У мене все ок. Виїжджай на підконтрольну Україні територію. Сподіваюся, що скоро там побачимося”.

Потім Колбасови знайшли в Інтернеті відео, в якому якраз посекундно показано, як саме це відбувалося. “Зріст мого сина - 2 м 02 см, і він шкутильгає, бо в його нозі - уламок, - каже Інна. - Зріст і поранення - це характерні прикмети, тому ми й сумніву не мали, що у відеоматеріалі - наш Вова”.

“У Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими телефоном нас запевнили, що якщо військовий - “трьохсотий”, то його обміняють в перших рядах, - каже Олена. - Але так не сталося. Ось уже півтора року мій чоловік - у катівнях: спочатку в Оленівці, потім у Горлівці, і жодні дати найближчих повернень хлопців на підконтрольну територію ніхто нам не озвучує. І якщо раніше, минулої зими та весни, можна було через маріупольських волонтерів передавати у Горлівську колонію листи чи посилки, то з початку літа цього року Росія це робити заборонила”.

Усі ці півтора року Олена та Інна чекають на повернення Володимира в Києві. У вересні минулого року в одному зі столичних пологових будинків народився малий Ренатик. Вова у смс-ках і листах (іще коли вони були можливими) радів, що у свідоцтві про народження хлопчика вказана Україна, а не “бананова республіка”, на яку перетворилося останнім часом Приазов’я. Ренат дуже схожий на Володимира.

“А в Маріуполі на Володю чекає вівчарка Тор, - додає Інна. - І він, як і ми з Оленою, Ренатиком та іншими нашими родичами і друзями чекатиме стільки, скільки треба”.