Скоро буде десять років, як Віталік востаннє був у рідному домі…

Горлівка. Листопад 2023 року. За вікном замітає сніг. Тендітна, маленька жінка стоїть біля вікна власної квартири. Вона вдивляється у далечінь – на гілля старих акацій та каштанів сідають ворони. Жінка довго про щось думає, сльози навертаються на її очі… Ці дерева росли тут ще коли Віталік був зовсім дитиною.

Мама українського військовополоненого Віталія Єніна Галина Батирівна, який разом із побратимами боронив українське місто Маріуполь, останні два роки багато плаче: «Життя таке настало. Хто міг подумати, що так буде. Син вже стільки часу у полоні. Ми нічого не можемо зробити, чекаємо… Раніше у Горлівці проживали до 400 тисяч людей, зараз – трохи більше 100 тисяч залишились. Багато виїхали…» 

Віталій народився і виріс у Горлівці. Тут він закінчив 85 школу. Добре вчився, багато читав, багато мріяв. 

2 листопада Віталіку виповнилось 36 років. Востаннє він був вдома у грудні 2014 року. Тоді йому було 27. Тієї зими 2014 року українському військовому вдалось приїхати у рідне місто манівцями. В 2024 році буде 10 років, як Віталій не був вдома. Не гортав свої улюблені книжки, не спав на своєму ліжку, не сидів із батьком на кухні своєї квартири… 

«Він приїхав за своїми зимовими речами. Взяв комп’ютер свій, ще якісь речі… Я так запам’ятала, що купила йому тоді дуже теплі рукавички, а він їх забув у автобусі в Павлограді», - крізь сльози ділиться спогадами мама українського військового. Жінка разом із чоловіком, татом Віталія, живе у Горлівці. Колись давно приїхала на Донеччину з Росії. Подумати ніколи не могла, що в російській катівні сидітиме її син Віталій… 

Зима 2006 року. Місто Десна на Чернігівщині. На плацу навчального центру «Десна» зібрали строковиків. На перший погляд, важко визначити, скільки їх. Багато… Всі рідні із завмиранням чекають, коли їхній син, онук, брат складатиме присягу на вірність українському народові. У натовпі дві жінки – свекруха і невістка Єніни. Обидві плачуть. Це бабуся і мама Віталіка. Йому щойно виповнилось 19 років. Він пішов у армію. Спочатку служив у Десні, потім – у Новомосковську… Після строкової служби у 2008 році вирішив підписувати контракт. Батьки не заперечували: «Він у нас один. Ми його всюди підтримували». Далі була служба у Донецьку, Павлограді, Одесі, з 2018 року – у Маріуполі. Батьки часто їздили до сина. Всі сподівались на краще.

«Син пустив корені у Маріуполі, у нього там були друзі. Ми часто навідували Віталіка, разом гуляли, відпочивали. Знаєте, він у нас такий хороший, добрий, лагідний. Я завжди хотіла дівчинку, ось він і має такий характер», - згадує пані Галина свого єдиного сина.

Жінка надсилає мені численні фотографії – дитячі, зі школи, з армії, з присяги… Син і мама – одне обличчя. Чорняві, кароокі. Вони були дуже близькі, багато розмовляли. Як усі мами, Галина Батирівна читала своєму Віталіку казки… «Дюймовочка», «Морозко», «Піди туди – не знаю куди, принеси те – не знаю що»… Мама пригадує, як сідала на край ліжка свого допитливого сина і читала йому перед сном. А потім Віталік виріс, почав читати сам. Пані Галина, розмовляючи зі мною, бере до рук улюблені книги сина -. За плечима у жінки полички із сотнями книжок із фантастики. Їх дарували на дні народження, купували, приносили бабуся із дідусем.

«Дорогому онукові Віталію у перший день 21 століття! Початок третього тисячоліття! Здоров’я тобі, добра і щастя в 2000 році на все життя! Бабуся Ліля і дідусь Ваня.1.01.2000 року», - підписана улюблена книжка Віталіка «Задзеркалля Неверенда». Галина Батирівна плаче, вона бережно відкриває форзац, де люблячою рукою бабусі її сина написані такі щирі і дорогі слова.

Бабуся Лілія Гаврилівна і дідусь Іван Антонович померли у 2017 і 2018 роках. Війна, яка тоді лютувала на сході України, вкоротила віку і мирним людям… Далися взнаки хвилювання. «За ці роки у нас майже нікого не залишилось із колись великої і дружної родини. Це наша племінниця Люба із синочком Маркушою, ми з чоловіком і – Віталік. Віталік дуже близько спілкувався з Любою. Марко завжди запитує, як там Віталік, чекає його з полону», - жінка знову починає плакати…

Перед очима син. Ще зовсім юний. Допомагає бабусі і дідусеві по господарству на дачі у Микитівці. «Він був дуже близький з батьками чоловіка. З моєї сторони батьки померли давно. А Лілія Гаврилівна і Іван Антонович душі не чаяли в онукові. Він завжди був з ними – і на дачі, і в місті. З дідусем часто ходив на риболовлю. Коли вони померли вже йшла війна, Віталік дуже переживав, що не може приїхати на похорони», - згадує мама українського військового.

24 лютого 2022 року увірвалось у родину Єніних трагічними подіями, які переживали тисячі родин українських захисників Маріуполя. Хвилювання, короткі переписки і намагання сина заспокоїти батьків. 25 квітня 2022 року Віталій останній раз вийшов на зв’язок із рідними. Після того ще деякий час писали його побратими. Хлопці намагались втішити рідних, писали, що не дадуть образити Віталія, переказували вітання мамі і татові, писали, що в нього все гаразд. А потім батьки Віталія перебували у повній невідомості. «Я досі перечитую ці повідомлення. Не видаляю їх із телефону», - Галина Батирівна знову говорить крізь сльози. 

В квітні 2023 року рідним пощастило поспілкуватись зі своїм сином по відеозв’язку. «На відео він виглядав, як підліток – худий такий, із запалими щоками. Але побритий, у чистій формі. По формі я зрозуміла, що він в росії», - розповідає мама військовополоненого.

За весь час перебування сина у полоні батьки отримали від нього два листи. В одному листі було лише декілька речень. А другий - був більшим і змістовнішим. Мамі важко говорити: «Писав, що любить нас, живий, здоровий. Сумує за нами. Я також йому писала листи… Це дуже важко».

На дворі вечір. Галина Батирівна заходить у квартиру своєї сусідки Лідії Василівни. Сусідці 83 роки. Жінка часто навідується до бабусі – допомогти по господарству, щось купити у магазині… Поговорити про минуле. Спогади – це те, що найбільше об’єднує жінок. Онучка Лідії Василівни сиділа із Віталіком за однією партою. Та й Віталік раніше часто забігав у цю квартиру – радо допомагав літній сусідці. То кран відремонтує, то важкі сумки принесе… «Вона завжди добре згадує про Віталіка. Каже, що не всі дівчата такі хороші бувають, як наш син», - мама пишається своїм сином, додаючи, що у нього було дуже багато нагород за службу – і медалі, і грамоти… Все згоріло у Маріуполі у квартирі на вулиці Зелінського. Житло, в якому мешкав український військовий, загарбники зрівняли з землею в перші ж дні окупації…

Український військовий Віталій Єнін знаходиться у російському полоні вже 560 днів.