Павло Довбня: “Я маю свій кодекс честі і не збираюся його порушувати”

“Коли побачила Пашу вперше, зразу закохалася, - згадує Ірина Довбня, дружина військовополоненого, який зараз перебуває в одному з СІЗО на території рф. - Зразу приємно вразила його відповідальність за свої слова і вчинки, надійність у будь-якій справі, чесність стосовно себе та інших. Я за фахом - психолог, і розбираюся в людях. Мені ще при знайомстві стало зрозуміло, що Павлик - це скарб, це суперцінна знахідка, причому і для Національної Гвардії України, і для родинного життя. Тоді ж таки чітко попередив: навіть не припускає думки, що  чоловік за життя може мати дві, три сім’ї. Казав завжди, що має свій кодекс честі і не збирається його порушувати”.

Родина Павла - маріупольці, а Ірина - з села Волноваського р-ну Донеччини. “Мене, ще студентку, у 2013-2014-му, при перших же зустрічах дуже добре прийняли його батьки і брат, - каже. - Паша мав за спиною освіту автомеханіка в технікумі, строкову службу розвідником, у в/ч 3057 служив спочатку водієм, а потім кілька років поспіль  був командиром одного з взводів роти матеріально-технічного забезпечення.  У 2015-му ми офіційно одружилися, через два роки народився синок Дмитрик, і всі ці перші роки нашого шлюбу Паша був студентом економічного факультету Харківського Національного економічного університету ім. Семена Кузнеця”. 

Павло хотів стати висококласним і гідним офіцером, тому дуже наполегливо навчався, добре складав іспити, і з часом Ірина зрозуміла, що поза військом він себе вже не бачить. “Дуже хвилювався за якісне виконання будь-якого виду роботи - незалежно від того, чого саме це стосувалося:  чи підготовки ним лекцій для строковиків, чи ремонту його ж бойової машини, яку він називав Сюзанною, - усміхається жінка. - Завжди всі зауваження та догани від командування приймав на свій рахунок і ніколи ні на кого не перекладав відповідальність. З усіма своїми побратимами вони стали друзями-нерозлийводою. Щовихідних їздили рибалити, відпочивати на природі”.  

Але, незважаючи на постійну зайнятість на військовій службі, Паші вдавалося бути чудовим сім’янином. Павло має золоті руки, тому за що б не брався - все виходило ідеально. “Готував божественне м’ясо по-французьки, чізкейк за маминим рецептом, - згадує Ірина. - Прикрашав нашу тодішню орендовану оселю красивими картинами, власноруч намальованими за номерами. Стосовно ремонту побутової техніки та електроніки, то ми - саме така сім’я, в якої ніколи не було причини купувати нове: у нас паяні-перепаяні навушники, усоте модернізовані ноутбуки (сміється). І все це безвідмовно працює! У суботу-неділю із сином багато гуляли, ходили до Драмтеатру, до моря, яке всі троє дуже любимо. Незадовго до лютого 2022 р. було оновлено парк культури та відпочинку ім. Гурова, і мої хлопці дуже часто відвідували тамтешні атракціони”.  Подружжю дуже хотілося мати власне житло, і вони навіть пригледіли собі напередодні повномасштабного вторгнення кілька хороших варіантів помешкань, але придбати нічого не встигли. “Як ми тепер розуміємо, це навіть добре. Бо ж, якби купили, то навесні 2022-го  житло б однозначно утратили. А тимчасом у моїй голові лишився найбільш домашній образ Паші: це коли він сидить у кріслі, прийшовши зі служби і повечерявши, у нього на плечах комірцем  - наш мисливський пес, на колінах у чоловіка - наш Дмитрик, а коло ніг - котик”, - відтворює в пам’яті Ірина.

Упродовж усього лютого 2022-го Павло просив дружину зібрати “тривожну валізку”, але їй дуже не хотілося вірити в погане, і вона зволікала. 23 лютого ввечері він сказав своєму батькові заправити бензином автівку і бути готовим до евакуації. “24-го зранку Павликові зателефонували о 4-й ранку, і він поїхав у свою військову частину, - згадує жінка. - О 5-6-й почало бабахкати, і щоб уберегти синочка від біди, ми виїхали в бік нашої родинної дачі, на межі Запорізької та Донецької областей. У селі, де наше обійстя, пробули до 30 березня, тобто понад місяць. У перші ж дні нашого перебування там село окупували росіяни. Над нами літали винищувачі, електрики та води не було, скрізь - автомати окупантів. Ми ховалися по підвалах, під столами... Хотілося закопатися в землю, в підлогу - тільки б не бачити всього того жаху Війни. У нас були дуже малі запаси їжі, ми боялися голоду.. Поранені російські військові ходили по селу і вимагали харчів”. 

До 2 березня Павлові вдавалося додзвонитися до своїх рідних. Повідомляв, що спочатку патрулювали місто, шукали диверсантів, доправляли їжу немобільним людям у різні найбільш обстрілювані райони Маріуполя. Потім перебазувалися на “Азовсталь”. 

 З 2 березня до початку квітня з Павлом не було зв’язку, але потім спромігся  зателефонувати рідним і розповісти про два поранення: перше - в поперек, а друге - в ліве стегно та гомілку разом.  “Я тоді як почула вперше за місяць його голос і дізналася про поранення, розревілася, - згадує Ірина. - Виявилося, що аби дійти туди, де було мобільне покриття, потрібно було, щоб йому вкололи знеболююче, а от якраз анальгетиків на “Азовсталі” сильно бракувало. Я почала благати Пашу знайти можливість якось евакуюватися з “Азовсталі” у більш безпечне місце”.  “Я хлопців уже не покину, - відповідав. - У багатьох із них нема домівок і навіть надії на щось хороше. Я мушу їх підтримати”. Наказував тоді дружині ні за що не хвилюватися, постійно жартував, випромінював оптимізм.  

“Тоді ж я дізналася, що в тілі Павлика - три уламки, і що інші військові називають його через це “залізною людиною”, - розповідає Ірина. - Але не лише мій чоловік мав залізне тіло й нерви. Його побратими також постійно знаходили в собі сили підбадьорювати один одного. У квітні в Павла був день народження, і його хлопці спекли йому справжній шоколадний торт!” (див.фото)

30 березня 2022 р Ірина з Дмитриком та ще деякі родичі з дітьми евакуювалися зі свого окупованого села до Запоріжжя. Досі кривляться, коли згадують, яких гуманістів і благодійників удавали з себе росіяни: на численних блокпостах зупиняли автівки, і щиро дивуючись, чому українці тікають з «благополучного Мариуполя, где совсем скоро начнется свободная упорядоченная жизнь», вручали дитинчатам-утікачам шоколадки й цукерки і просили дорослих прикрити вікна автівок, бо «малышам дует».

“Коли Паша почув, що ми тепер - у відносно безпечному Запоріжжі, дуже зрадів, - відтворює в пам’яті Ірина. - Хоча, як я вже казала, і раніше був у доброму гуморі. Дуже його веселило, коли я просила його берегти себе: перелякалася, бо прочитала в новинах, що на “Азовсталь” кидатимуть фосфорні бомби”. “А нічого, що завод перед тим уже багато разів “прасували” мінометами “Тюльпан”? Тоді ти за мене не хвилювалася?”, - підколював. 

Про вихід оборонів “Азовсталі” у полон Ірина дізналася з новин - коханий не хотів її засмучувати і мовчав. Але 16 травня, передбачаючи дуже тривалу паузу у спілкуванні, жінці зателефонував рідний брат Павла і одночасно - військовослужбовець в/ч 3057. “Нас виводять у полон, - повідомив коротко. - Ми як брати будемо триматися разом, обіцяємо тобі”. 

Родина була в шоці, але зраділа, що хлопці - живі. “Їхній батько миттєво після цього, щоб підсилити в/ч 3057, пішов працювати туди автомеханіком, - мовить Ірина. - А брат Павлика дотримав обіцянку: вони і в Оленівці, і в інших місцях тримаються разом. Я це знаю достеменно, тому що неодноразово спілкувалася з тими військовими, які перебували з братами в одних бараках і навіть камерах, але в результаті обміну повернулися до України. Один із них казав, до речі, що Паша славиться серед інших своїми веселими розповідями на різні житейські теми.  Це суттєво піднімає настрій згорьованим побратимам. 

Обміняні військові також повідомляють, що хоча Павлові, як і всім, дуже важко,  він хвилюється таки не за свій стан, а за те, що Дмитрик росте без батька. Ірина ж, поспостерігавши за малюком, почала водити його до психолога. “Синочка ночами мучили кошмари, часто прокидався, кликав тата, кричав від душевного болю, - згадує. - Був іще період, коли сам забороняв собі усміхатися, якщо відчував позитивні емоції. Мовляв, татові там погано, а я тут радію”... На кожне свято хлопчик загадує, щоб тато повернувся.

“Я регулярно бачу свого чоловіка уві сні, -  зізнається Ірина. - А ще присвячую йому вірші, цікаві історії про наш із малим щодень.  Пишу йому все в Телеграм - колись прочитає. Недавно я сповістила Павла, що його давній пропозиції повінчатися тепер кажу тверде “так!” і що Дмитрик дуже просить братика чи сестричку”. Ми на нашого коханого чоловіка й татуся дуже-дуже чекаємо!”