Він виходив із високо піднятою головою!

12 листопада 1985 року у древньому місті Баку, серед гір Кавказу на південному березі Апшеронського півострова у родині армянина і українки народився маленький хлопчик Артур. Молода мама, називаючи свого сина іменем, яке у перекладі з вірменської означає «меч сміливця», а по латині – «міць, сила» подумати тоді не могла, що обране ім’я стане пророчим для її хлопчика, який через 37 років на історичній батьківщині бабусі і дідуся разом із побратимами, як справжній Воїн, протягом 82 днів героїчно триматиме оборону українського Маріуполя.

«Мій син народився в Баку, я також народилась в Баку, хоча історичні корені мої знаходяться тут в Україні. Мої бабуся з дідусем родом із Київщини – бабуся з Києва, а дідусь – з області. В 1944 чи 1943 році їх евакуювали в Баку. І так як дідусь загинув на війні, бабуся з трьома дітьми там і залишилась жити. У 1987 році через війну ми вимушені були виїхати. Ми тоді однозначно вирішили, що поїдемо на нашу історичну Батьківщину – в Україну», - починає свою розповідь мама українського воїна Артура Газаряна Ірина Миколаївна.

Тут, в Україні, у невеличкому селі Стародубівка, що за 40 кілометрів від Маріуполя, у 1990 році Артур Газарян пішов до школи. «Він пішов дуже рано в школу – з п’яти років. Артур у нас був спокійним малюком, який не завдавав нікому ніяких клопотів. Він любив музику, розглядав кольорові малюнки. А понад за все - любив грати іграшковими автоматами, танками, машинками. Улюбленим його заняттям було марширування із автоматом. Він почав марширувати, як тільки навчився ходити», - згадує дитинство сина мама Ірина.

Жінка з гордістю переповідає, як рівно тримав полосу, коли марширував у кімнаті, її Артур у два роки: «Він тримав високо піднятою голову догори, зовсім не помічав наших жартів і сміху. Тоді ми ще між собою говорили, що, певно, він буде артистом. Так артистично він це все робив. Але судилось йому бути зовсім не артистом…»

А ще Артур знав багато українських пісень. Якось на іспиті він напам’ять розповідав вірш, а наприкінці відповіді запропонував вчительці ще й пісню заспівати.«Він у нас дуже веселий, життєрадісний, коли буде така нагода вам із ним зустрітись, самі переконаєтесь, що ми кажемо правду», - переконує на прощання мене мама українського воїна. Слова цієї жінки звучать дійсно дуже переконливо. Я вірю їй, хочу вірити, а найбільше – у те, що її син скоро повернеться додому.

Згадує про свого учня лише хороше вчителька Наталія Григорівна. Каже жінка, завжди він в усьому безвідмовний був і є. «Знаєте, усмішка на обличчі, вирий, відкритий, безвідмовний, чесний, порядний. Людина – для людей, одним словом! Завжди у храмі за здоров’я Артура замовляю службу», - резюмує жінка.

Адже вдома – мама, дружина, діти.

Дружина Артура Тетяна разом із двома дітьми живе на орендованій квартирі у Кам’янському на Дніпропетровщині. Жінка каже, що тут безпечніше. Напередодні нашої розмови моя співрозмовниця не спала всю ніч. Сиділа у кімнаті поруч із ліжком, де тихо спали 11-річна Мілєна і п’ятирічний Давід, писала історію про свого найкращого у світі чоловіка: «Ми з чоловіком знайомі більше 20 років. І кожен рік до початку війни ми відзначали рік нашого знайомства. Впевнена, що у нас ще не раз буде така змога…

Мій чоловік був наймолодшим серед однокласників. Не зважаючи на вік, він був у класі найрозумнішим. Йому так легко все давалося, що він не вчив домашні завдання, а все запам’ятовував зі слів вчителя. Завдяки своєму розуму він має три вищі освіти.

Змалку Артур був комунікабельним, товариським, готовим допомогти усім. Одного разу взимку вони з друзями пішли кататися на ковзанах на річку та один із товаришів провалився під лід. І чоловік, незважаючи на страх і можливу небезпеку, миттєво кинувся на допомогу, ризикуючи своїм життям витягнув друга. Так і по життю – він завжди готовий підставити своє плече і допомагає не лише рідним. В новорічну ніч доля нам подарувала нашу зустріч. У школі була святкова дискотека і мій майбутній чоловік запросив мене на танець. Ми були маленькими дітьми із великими мріями. Це було таке дитяче кохання, яке з часом переросло у велику Любов. А далі були перші обійми, поцілунки, перша розлука. Тетяна чекала на свого майбутнього чоловіка з армії».

Відриваю очі від трьох листів акуратно написаного тексту. Тетяна за освітою бухгалтер. Її стихія цифри, але життя, переповненні почуття, які вже понад півтора роки немає кому висловити, примусили писати історію, історію щастя і кохання української родини, яку одного дня зруйнувала війна.

«Звідки я його тільки не чекала. Весь час чекала – і з роботи, і з відряджень. А ось знову чекаю», - говорить дружина українського воїна.

У 2007 році Артур пішов в армію. Після армії молоді люди одразу одружилися. «Почалася наша сімейна щаслива історія. Ми встигли пожити для себе, їздили відпочивати, будували своє сімейне гніздечко, де згодом народилися наші улюблені діти. Мій чоловік для мене Людина з великої літери. Він Герой. Поруч з ним я відчуваю себе щасливою, коханою, захищеною від зовнішнього світу. Артур – люблячий, уважний батько, який весь час багато працював для того, щоб діти мали краще життя. Ми за ним, як за кам’яною стіною, нам його дуже не вистачає. Коли діти крайній раз бачили свого тата доньці Мілені було 9 років, синові Давиду – три. Зараз вже Давід добре розмовляє, постійно питає за тата і дуже сумує. Донька вже зовсім доросла стала. Вона переживає, що свій другий день народження буде зустрічати без батька. Діти мріють скоріше обійняти його та хочуть, щоб він постійно був поруч, бо він наша підтримка, опора та найцінніше, що ми маємо», - читаю продовження сповіді вірної дружини українського воїна.

Тетяна повертається до трагічних подій кінця лютого 2022 року: «20 лютого, коли чоловік повернувся з роботи, то сказав, що потрібно їхати з Маріуполя. Але я до останнього не вірила. 21 лютого серед ночі пролунав дзвінок. Артура викликали на службу по тривозі. Тоді я усвідомила, що не все так добре, як нам хочеться. Це був крайній раз, коли я його бачила. Він одягнувся. Поцілував сплячих дітей і поїхав. А я молила Бога його оберігати».

Вранці жінка з дітьми виїхала у село до батьків. Зв’язку із Артуром тоді вже не було. Він зателефонував вже наприкінці лютого. Розмова тривала лише декілька хвилин. Чоловік говорив, що у нього все добре, благав дружину берегти себе і дітей. Наступного разу він дзвонив із «Азовсталі» в середині березня. Знову переконував, що в нього все добре. Але Тетяна відчувала, що все це він говорить для її спокою. Пізніше жінка отримала ще декілька заспокійливих повідомлень від Артура.

А наприкінці квітня 2022 року Тетяні раптом зателефонували із військової частини. Їй повідомили, що Артур отримав поранення. «Я була в розпачі, адже весь час він писав, що у нього все добре. Вже пізніше, зі слів хлопців, які виходили із полону, я дізналась, поранення чоловіка було серйозне. І його довго лікували у шпиталі на «Азовсталі». Хлопці, які були з ним на «Азовсталі», в Оленівці, а потім і у катівні в росії говорять, що він мужньо тримається, не втрачає надії і навіть знаходить сили у собі, щоб підбадьорювати інших, жартувати. Вони говорять, що мій чоловік справжня мужня, героїчна людина», - розповідає про найстрашніші миті свого життя дружини українського полоненого.

Тетяна весь цей час не знаходила собі місця – все шукала у Інтернеті будь-які фотографії, повідомлення, чекала хоч якихось новин про чоловіка. А в травні рідні Артура Газаряна побачили його у новинах. Він разом із побратимами виходив із «Азовсталі». «Не було межі нашого щастя, ми плакали від того, що хоч так змогли його побачити. Він, як у дитинстві, йшов з мужньо піднятою головою, незважаючи на біль – під його лівою рукою була милиця», - згадує жінка.

Наприкінці травня Тетяна отримала дзвінок із Червоного Хреста - жінці підтвердили, що її чоловік перебуває у полоні. «Тоді ми вірили, що полон – це єдине рішення для збереження життя. Ми вірили, що через декілька місяців матимемо змогу його обійняти і бути поруч. Але, на жаль, коханий досі у полоні. Але ми віримо, не втрачаємо надії, що вже скоро ми його побачимо і обіймемо», - ділиться найзаповітнішими своїми мріями Тетяна Газарян.

Перед самою війною Артур зайнявся бджільництвом. У вільний від роботи час чоловік багато часу присвячував цій справі. Потрохи бджільництво стало для родини Газарян невеличким бізнесом, яким успішно керував голова сімейства. Тетяна впевнена, що коли її чоловік повернеться додому, він знову займеться улюбленою справою. А ще - вони всі разом поїдуть на природу і будуть рибалити, готувати рибу на вогнищі і милуватись краєвидами. Адже це те, про що так довго мріяли вони разом із чоловіком…