Історія одного з колишніх полонених.

30 серпня - Міжнародний день жертв насильницьких зникнень, — це день, створений для того, щоб привернути увагу до долі осіб, ув'язнених у місцях з поганими умовами та невідомих їхнім родичам

Тисячі історій про полон можна переповідати роками. Ті люди, яким вдалося повернутись, говорять про страшні тортури і знущання над собою і своїми побратимами. Росія кровожерливо порушує міжнародне гуманітарне право, приховує полонених, катує їх, вбиває, забороняє людям спілкуватися з рідними. Ми закликаємо міжнародну спільноту втрутитись і допомогти полоненим повернутись додому.

Без їжі, без води, побиті і закатовані – ось реалії людей, які перебувають у полоні в росії. Ми розповімо вам одну історію про російський полон.

…Сергій точно знає, як виглядає пекло. Серпень 2022 року. Україна. Маріуполь. Звичайна маршрутка із російськими номерами. У салоні понуро сидять люди у синій уніформі. На перший погляд десь чоловік тридцять. Серед них 36-річний маріуполець, який саме в цю мить проїжджає повз свій будинок, погляд затримується на рідній вулиці, перед очима проминають такі знайомі двори, лавочки. Чоловік не може навіть голову повернути. Знайомі обличчя, запахи, звуки. На якусь мить Сергій поринає у спогади.

Тим часом бусик наближається до Іллічівського кладовища. Люди із салону по команді виходять під пекельне сонце і розходяться групками по п`ятеро. По команді всі починають щось копати в різних місцях поблизу цвинтаря. Здалеку не видно, що викопують вони тіла інших людей. Рештки тіл. Стоїть неймовірна спека. Трупний запах привертає ворон, собак…

Здалеку Сергій бачить, як до його товаришів, які копають неподалік, підходить старша жінка і зовсім молода дівчина. Минає декілька хвилин і грюкіт лопат пронизує просто жахливий жіночий крик. У землі чоловік бачить дитяче тільце…

«Найстрашнішим був перший раз. Це була моя найперша могила на Лівому березі. Там просто у дворах багатоповерхівок були поховані семеро цивільних людей. Їх тіла були понівечені», - згадує колишній полонений.

П`ята ранку. У бараку колонії шумно. Люди збираються – одягають синю робу. О шостій виїзд. Чергові розкопки. Полонені вже трохи призвичаїлись до нової «роботи». Запахи не так ріжуть очі. Розкопані могили для багатьох стали буденністю. Копати доводилось і на кладовищах, і в людей у приватних будинках, і просто у дворах багатоповерхівок. Трупи розкопували в основному цивільних людей, іноді наших військових.

Одного дня приїхали на чергове місце поховань. Люди у робах мовчки розбрелись по вказаних місцях. Знову копати. Раптом Сергій із побратимом натрапив на тіло українського військового без голови. «Голова лежала окремо, а тіло окремо. У нього при собі був паспорт із запорізькою пропискою. Потім, коли ми положили його у пакет, хлопчина, який був зі мною хотів покласти більш-менш акуратно, хотів, щоб не купою було, а голова була на місці, і коли він ложив, у військового відпало пів черепа, а назовні потік мозок. Це так було моторошно», - ділиться своїми спогадами чоловік.

Він переповідає про ще один випадок, який найбільше закарбувався у пам`яті: «Нас підвезли з напарником на прохідну хлібозаводу у Маріуполі. Там було два тіла, які дуже довго лежали. Частково рештки вже розтягували собаки. Нас примусили це все збирати. Раптом охоронці разом із прокурором і судмедекспертом відійшли подалі, а нас двох відправили , щоб ми підняли ті тіла і перевірили, чи немає там гранати».

Рукавиці на такі роботи не завжди давали, а якщо і давали, то їх треба було берегти. Руки помити після того ніхто не дозволяв. Ось так копаєш, копаєш, їсти дали, і - їси, бо голодний. «Ми до цього так адаптувались, що на це вже ніхто не звертав уваги. Я поїздив лише два тижні, бо мене знайшли батьки. І один раз мене приїхала теща провідати, іншого разу мама. Після цього мене закрили у ізоляторі. Просто поламали ребра і закрили. Я думав, хоч на тиждень, а в результаті пробув я там майже два місяці. Коли потрапляєш у ізолятор, то ти проходиш тортури. Це пощастить, якщо один раз, а якщо ти їм не сподобався або зацікавив слідчого, то тебе можуть виводити посеред ночі, вдень у коридор і бити, знущатись».

В загальному Сергій провів дев`ять місяців в полоні – спочатку в Оленівці, а потім - у російській в`язниці. Але після обміну за деякий час український воїн знову повернувся до строю. «Ми відіб`ємо Маріуполь і я повернусь додому», - переконує мене у телефонній розмові мій співрозмовник.

«Ми всі божеволіли від голоду. Нас реально там дуже сильно морили голодом. З самого початку нас не годували декілька діб підряд. Потім коли вже налагодилось і нас годували звичайними прісними кашами, більше не давали нічого. Вони нас швидко гнали у їдальню і примушували за хвилину з`їдати кашу, яка щойно парувала на вогні. Ніколи не дозволяли спокійно їсти. В усіх хлопців весь час були обпалені роти через окріп, яким доводилось закидатись. З їдальні ми повертались все рівно голодними. З водою також були великі проблеми. Спочатку її не було взагалі. А потім вони почали завозити воду за допомогою пожежних машин. Вода для пиття і для миття була з однієї машини. І коли ми наливали собі у фляжки, то бачили, що в цій воді пуголовки плавають. Періодично всіх водили на допити. З кимось просто говорили, на когось щось вішали. Кого зачиняли у ізоляторі а там був збочений на тортурах Кірюша, через якого всі проходили», - говорить про неволю Сергій.

Найстрашніші миті – це тоді, коли чуєш, як знущаються над твоїм побратимом. А їм це у кайф. У них грає музика, для них це ніби спортзал: «Таке складалося враження, що ці люди все життя вчилися і жили тільки для цього. Така якась ненависть до нас у них була. У них так працює ця система, що вони групами 20-23 людей щомісяця змінюють тюрми. Ми помітили, що часом приїжджали конкретно росіяни, буряти, чеченці. У росії найжорстокіше себе поводили саме чеченці. В Оленівці серед охорони зустрічались притомні люди, які могли щось купити, якісь продукти принести, печиво, хліб. А коли нас перевезли в росію, то ми відчули наскільки вони просякнуті ненавистю до нас, настільки промиті мізки».

Час минав у полоні. Новоприбулі вчилися визначати години по сонцю. Всі полонені різними способами відмічали кожен свій день у полоні. Ніхто не забував вести лік дням. Малювали на стінах, на столах, на лавках календарі. Кожен свій. «В Оленівці у мене був блокнотик, де я міг вірш написати, молитву написати. Записати свої плани», - ділиться своїми спогадами Сергій. У російській тюрмі такої розкоші вже не було.

Там примушували співати пісні, знущались із українських полонених, як могли. Було правило, коли прокинулись – співали гімн і при відбої також. Але деякі охоронці приходили на зміну і протягом дня на власний розсуд формували свій «плейліст», примушували військових співати їхні пісні.Коли декому хотілось порозважатись, то давали вчити вірші напам`ять.

В Оленівці на кухні було радіо з новинами. Одного разу хтось випадково накрутив у радіорубці українські новини і всі, хто був у бараках цілих п`ять хвилин слухали новини рідною мовою. «Були тут і лояльні охоронці, які могли часом щось розповісти про Україну. А бувало частіше навпаки: «Ось ваші там Херсон відбили. Ну типу вам все! За те, що наші відбили Херсон могли отримати по голові. Це більше в Росії було, якщо якісь позитивні новини зі сторони України, то це відображалось завжди не дуже добре на хлопцях, які знаходяться у полоні», - згадує минулі дні військовий, а на прощання говорить: «Я виріс у цьому місті. Я люблю це море, люблю мій дім Я чекаю не дочекаюсь, коли ми відіб`ємо Маріуполь і я повернусь додому».